04.01.2016

ПЕРЕД РІЗДВОМ

ПЕРЕД РІЗДВОМ

Білий лапатий сніг падав на чорний асфальт і швидко танув. Пронизливий вітер шарпав одяг перехожих і кидав їм в обличчя пригорщі білих мух. Вони ж, кутаючись у коміри та натягуючи глибше шапки, метушилися у передріздвяних клопотах. У яскравому світлі новорічної ілюмінації під стіною великого супермаркету на холодній мокрій бруківці лежав чоловік з брудною сивою бородою в заяложеному одязі. Люди заходили в магазин і виходили, але на бездомного ніхто не звертав уваги. Так, ніби людини й не існує. Обман зору. Фантом.

– Товаришу, – мовив Олег, наблизившись до лежачого.

Той зробив невиразний рух рукою і, щось пробурмотівши, замовк. Сніг продовжував сипатися. Олег присів. У ніс ударив стійкий запах поту, випорожнень і перегару.

– Чоловіче, що з вами? Вам погано?

– До… кум… лерм…

У кишені чоловіка задзвонив мобільник. Олег вагався: взяти телефон чи ні. Та оскільки дзвонили наполегливо, все-таки довелося засунути руку в засмальцьовану кишеню старої куртки. Олег відкрив сіру розкладачку, і на екрані висвітився номер, підписаний «Трутень».

– Сєня, ти де? – запитав хриплий голос з динаміка.

– Вітаю. Мене звати Олег. Вашому другові погано. Він лежить біля супермаркету.

– А-а-а, Сєня здихає. Що ж, земля пухом.

Приголомшений почутим, Олег продовжував тримати біля вуха телефон, з якого монотонно лунали гудки. Чоловік, ворухнувшись, знову уривчасто промовив:

– Доч... подзв...

Швидше здогадавшись, аніж зрозумівши, поспішив заспокоїти:

– Добре, добре. Я подзвоню. Але спершу викличу карету «швидкої».

Кілька хвилин Олег пояснював черговому, в чому справа.

– Може, він просто п’яний, – вагалась жінка-диспетчер. – Знаєте, скільки у нас таких клієнтів? Проспляться, а потім воду варять.

На мить уявив себе на місці Сєні.

– А раптом він помре, не отримавши допомоги? У святвечір…

– Добре, чекайте, – зітх­нувши, промовила та.

Олег продивлявся контакти в телефоні Сєні, водночас спостерігаючи за фізичним станом його власника. Серед кількох десятків імен, які більше нагадували собачі клички, знайшовся номер, підписаний просто «Аня».

«Мабуть, це і є дочка», – подумав Олег, натискаючи кнопку виклику. Але комп’ютерний голос повідомив, що абонент знаходиться поза зоною досяжності.

Швидка допомога цього разу виправдала свою назву. Обличчя лисуватого фельдшера було таким же сірим, як і погода. Побачивши причину свого приїзду, він занудьгував ще більше.

– Давно тут лежить? – запитав скучно.

– При мені – хвилин десять.

Почав оглядати чоловіка, гидливо торкаючись його руками.

–Здається, в нього інсульт, – промовив байдуже.

– Здається?

– Точно визначити можна тільки в лікарні.

– То заберіть його.

Фельдшер кинув на Олега роздратований погляд, плюнув спересердя і наказав водієві діставати ноші. Олег також поїхав у лікарню. Коли пацієнта занесли до приймального покою, медики почали кривитися і затискати пальцями носи. Та на обстеження все ж забрали. Олег чекав у коридорі. Несподівано задзвонив Сєнин телефон.

– Алло! Аня? Доброго дня. Мене звати Олег. Ваш батько зараз у лікарні. Він просив зателефонувати вам.

– Що з ним? – у дівочому голосі відчувалася напруга і хвилювання.

– Його обстежують. Скоріше за все – інсульт…

Аня замовкла. Він теж не знав, що говорити.

– Не кажіть йому, що я дзвонила.

– Що?!

Олег спантеличено дивився на згасаючий екран телефону. За якусь годину двоє людей відмовилося від Сєні. Одна з них – його рідна дочка.

Через хвилин сорок ви­йшов заклопотаний лікар.

– Ви родич пацієнта?

– Ні. Побачив його на вулиці, він лежав на асфальті.

– Он як, – здивувався той. – У нього інсульт. Потрібні ліки для крапельниць. Поки що ми використали свої.

– Що саме потрібно?

З виразом подиву й нерозуміння лікар простягнув папірець зі списком. В аптеці довелося витратити майже всі гроші, що були в гаманці. Замість них Олегу вручили пакет ліків. Повернувшись до палати, звернув увагу, що новий знайомий вже переодягнений у лікарняну піжаму. Побачивши Олега, він помітно пожвавішав і навіть спробував щось сказати.

– Доч-ч,.. – вимовив ледь зрозуміло.

– Я дзвонив. У неї вимк­нутий телефон. Може, розрядився.

– Ву-л-лиця Лер-р-мон-това, два-д-ц-цять. Там до-к-кументи. За-б-бери їх, – Сєня докладав надзусиль.

«Ось що він мав на увазі там, на вулиці, – подумав Олег. – Чому він так ними переймається?»

– Гаразд, не хвилюйтесь, заберу.

Вийшовши з палати, Олег побачив худорляву дів­чину в червоному береті і чорному демісезонному пальті з великими ґудзиками. Вона сиділа на дивані і нервово перебирала тороки елегантного шарфа. Олег пройшов повз, але інтуїція змусила озирнутися.

– Аня?

Дівчина здригнулася, підвела очі й швидко їх опустила.

– Мабуть, ви мене засуджуєте? – промовила.

– Головне, що ви тут, – Олег сів поруч.

– Батько покинув родину, коли мені було три роки, – після короткої паузи почала розповідати Аня. – Спершу платив аліменти, купував подарунки. Потім все припинилося. Результат бачите самі. Іноді він дзвонив мені. Обіцяв, що все зміниться. Та я не дуже хотіла з ним спілкуватися.

– Він кілька разів запитував про вас. Я сказав, що у вас розрядився телефон.

Аня глянула з вдячністю.

– Думаю, вам треба зайти до нього.

– Так, – Аня глибоко вдихнула, встала і рушила до дверей палати.

...Лермонтова, 20 – окраїна міста. У заростях безлистих кущів і висохлого бур’яну сховалася стара занедбана хатина. Над дірявим дахом височіли два старезні дерева. Мокрий сніг прилипав до гілок, утворюючи химерні білі квіти. Житло нагадувало в’язня, який ніяк не може вибратися з неволі бідності, забуття і безвідповідальності. Помилки бути не може – це і є Сєнине пристанище.

Вузькою стежиною Олег пробрався до того, що мало би бути верандою. Дверей не було, вікон також. У маленькій кімнатці гуляли протяги. Вона була закидана різним непотребом. Придивившись, Олег помітив, що в дальньому кутку сміття набагато менше. Там на підлозі лежала стара стільниця. Піднявши її, побачив невеличкий отвір. Засунув туди руку і зразу ж намацав поліетиленовий пакунок. В ньому виявились конверт з документами і пачки стодоларових купюр. «Ого! От тобі й бомж», – здивувався Олег.

Через годину він був уже в лікарні. Зазирнув до палати. Аня сиділа на стільці поруч з батьковим ліжком. Сєня лежав із заплющеними очима. Олег очима поманив дівчину в коридор.

– Як батько?

– Спить. Лікарі сказали, що ви купили ліки. Скільки я вам винна?

– Забудьте. Це вам, – він дав їй пакунок і Сєнин телефон.

– Що це?

– Подарунок від батька. Мені треба йти, Аню. Всього вам найкращого.

– До побачення, – дещо розгублено промовила Аня, проводжаючи очима Олега, який швидко попрямував до виходу і зник за дверима.

…Сонце весело вигравало на золотих церковних куполах, ще вчора вкритих ніздрюватими шапками снігу. Навкруги стояла благодатна тиша, хоч за парканом на всі лади вже по-весняному шуміла вулиця. Олег, як зазвичай о цій порі, наводив лад на подвір’ї біля храму.

– Олеже!

Озирнувшись, він побачив Аню, одягнену у гарну чорну дублянку і кремовий берет. Вона стримано усміхалася, наближаючись до Олега.

– Медсестра сказала, що часто бачила вас біля храму. Ви тут працюєте?

– У вільний час. Як здоров’я батька?

Дівчина помітно засмутилася. Якусь мить мовчала.

– Місяць тому помер, – нарешті вимовила стиха.

– Співчуваю.

– Я до вас у справі. Виявляється, в мого батька в Канаді є брат. Він бізнесмен. Із зрозумілих причин вони майже не спілкувалися. Але, очевидно, дядько мав до батька добре серце. Бо коли тато попросив його чимось мені допомогти, той не відмовив. Ті гроші, що ви принесли, були від дядька. Батько порадив придбати за них земельну ділянку або якусь комерційну нерухомість.

– Бачите, він любив вас і ніколи не забував.

– Так. Але якби не ви, я би про це так і не дізналася. Тому хочу вам віддячити, – простягнула вона невеликий конверт.

– Це зайве.

– Візьміть! Я наполягаю.

Олегу довелося підкоритися.

– Дякую вам за все. До побачення, Олеже.

На прощання вони потисли одне одному руки. Коли Аня зникла за рогом найближчого будинку, Олег розкрив конверт. Серед десятка стодоларових купюр лежав маленький папірець з номером телефону. Олег усміхнувся і поклав його у внут­рішню кишеню.

Гроші вирішив далеко не ховати. Щоразу, коли заходив до церкви, його погляд наштовхувався на оголошення із закликом допомогти зібрати кошти трирічному хлопчикові на операцію. «Господь відкрив небеса», – з цією думкою Олег рішуче покрокував до найближчого відділення банку.

 Роман СКАРЖИНСЬКИЙ, м.Гребінка, Полтавська обл.

Вгору