12.09.2017

ПО ДЖЕРЕЛЬНУ ВОДУ

ПО ДЖЕРЕЛЬНУ ВОДУ

Вчора, нарешті, я вибралася до лісу, щоб набрати з джерела, до якого раніше ходила майже щодня, води. Вона така смачна, що коли до неї привикнеш, то з водопроводу пити вже не можеш. Отож я йшла вчора до того джерела і думала про те, що дуже заскучала за хорошим спілкуванням. Подумки почала згадувати коло близьких людей, «приміряючи», з ким би мені хотілося поспілкуватися. Перебрала в пам’яті своїх доб­рих знайомих і зупинилася на одній людині, з якою уже давненько не зустрічалися.

Що я зауважила? Ми так звикли до якихось шаблонних розмов, бесід ні про що, до обурень владою і цінами, що я злякалася, що так можна далеко зайти. Ми вже й не помічаємо, як осуджуємо владу, як розпалюємо у собі гнів, а до справді корисних зустрічей і бесід мимохіть втрачаємо інтерес. Аж захотілося опинитися у тому часі, коли були відсутні смартфони, мережі, скайпи і між людьми було живе спілкування. Бо попри те, що у мене є близькі мені люди, з якими я могла б зачіпати у розмовах ті теми, які мені цікаві, я постійно відчуваю дефіцит спілкування з ними, потребу у їхньому товаристві. Хоч би й... – не треба далеко ходити – у товаристві свого чоловіка. Бо навіть коли він приходить з роботи, ми все одно дуже мало разом. Я, наприклад, починаю з ним про щось розмовляти, а він зазвичай дивиться футбол, або огляд футбольних новин, або читає «Українську правду» чи «Патріоти України», і я йому весь час заважаю своїми розмовами. Він сердиться, відповідає не­хотя, короткими фразами, аж поки не скаже прямо, що він хоче щось послухати чи переглянути. Дуже рідко останнім часом ми дивимося разом якусь проповідь чи якесь цікаве інтерв’ю. Іноді йдемо гуляти на вулицю, де зазвичай когось зустрічаємо, і я помічаю, що мій чоловік тоді стає більш активним у розмові. Що це – роз’єднаність душ? Чому? Звідки? Раніше ми роки щовечора разом молилися Богу – тепер він після перегляду всього вище переліченого каже, що хоче спати, бо йому вранці на роботу, тож щоб я помолилася сама. Я молюсь. Помітила, що мої молитви стають сухими, формальними, інколи я під час молитви кудись «відлітаю», не зразу зауваживши це, потім каюсь, змушую себе бути зосередженою, десь уже й підкрадається якась образа на чоловіка, і так живу вже якийсь час (мабуть, ціле літо). Я знаю, що чоловіки покликані бути добувачами, вони змушені (і люблять) заробляти на сім’ю, наші потреби ніколи не зменшуються, а навпаки, але я не знаю, де всьому цьому є межа. Завжди кажу чоловікові, що мені набагато важливішими є наші стосунки, наше спілкування, аніж заробітки і перевтома, через яку втрачаються сімейні взаємини, але поки мої слова не почуті і не прийняті. Думаю: коли нас хтось зупинить? Коли ми повернемося до тієї точки, з якої почалось наше відчуження? Точніше, коли зрозуміємо, що назад дороги немає? Фізична відстань між нами відсутня, а душевна зростає.

Отож іду я лісом і думаю: з ким би про це поговорити? Людини, з якою я точно могла би про це порозмірковувати, в місті немає. Інші подумають, що я просто скаржуся від надлишку доброго, бо не знаю, мовляв, набагато гірших стосунків. І тоді я згадала, що є Один, Який завжди на місці і ніколи не зайнятий. Він будь-коли готовий мене вислухати. І я Йому почала розповідати, і справді скаржитися, і питати поради. Так добре, що дорога до джерела і назад займає більше години, що там відсутній мобільний зв’язок, що у лісі так затишно і зовсім не самотньо. І так чудово, що я, виявляється, ні у лісі по дорозі до джерела, ні біля самого нього, коли набирала холодної і чистої диво-водички, ні навіть вдома, коли чоловік за комп’ютером, не одинока. Стало радісно, надійно, вдячно, і поверталася додому я вже з іншими думками та настроєм. Якимось іншим був і мій чоловік. Він залишив свого постійного «друга» і, запитавши, що ми робитимемо цього вечора, запропонував прогулянку на вулиці (лише вдвох), а потім спільну молитву. Я була дуже вдячна Тому Одному, що не відкинув мене (і ніколи не відкидає), дозволивши мені поговорити з Ним по дорозі за джерельною водою. Я досхочу напилася. 

Василина КОРОТАШ, Чернігівська обл.

Вгору