12.09.2017

ПОЛЛІАННА (Уривок)

ПОЛЛІАННА   (Уривок)

Преподобний Пол Форд піднімався схилом пагорба і заходив до лісу, сподіваючись, що тиха краса Божої природи вгамує неспокій душі, спричинений синами людськими. Його боліло, що справи в парафії з кожним місяцем йшли дедалі гірше. Дійшло до того, що де оком не кинь – самі скандали, заздрощі та чвари. Він переконував, благав, звинувачував, картав, ігнорував, зрештою, палко і з надією молився. Але сьогодні він змушений був визнати, що усі його зусилля звелися нанівець. Церковний хор розділився. Стався заколот у Християнському допомоговому товарист­ві. Останньою крап­лею була звістка про відставку двох учителів та настоятеля недільної школи, і тому виснажений священик рушив до лісу, щоб там у тиші помолитися й подумати.

Під зеленим склепінням дерев преподобний Пол Форд усвідомив, що треба вживати негайних заходів. Уся робота церкви завмерла. Дедалі менше прихожан відвідувало недільні служби, щоденні молитви, місіонерські чаювання і навіть вечері та збори. Тому преподобний Пол Форд чудово розумів, що він, церква, містечко, усе християнство потерпає й потерпатиме ще більше, якщо...

Потрібно терміново щось робити. Але що? Священик витяг з кишені нотатки та голосно, з почуттям почав читати: «Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що перед людьми зачиняєте Царство Небесне, бо й самі ви не входите, ані тих, хто хоче ввійти, увійти не пускаєте!» Це було гірке картання. У зелених навах лісу проникливий глибокий голос священика лунав нищівно. Навіть птахи та білки притихли з остраху. Священик уявив собі, як ці слова прозвучать у неділю, коли він у благоговійній тиші виголосить казання до своїх парафіян.

І він молився. Палко благав Бога про допомогу й підкріплення. Він прагнув, щиро просив допомогти йому в цей критичний час зробити єдиний вірний крок. Але що то за крок? Священик повільно згорнув нотатки й сховав їх назад до кишені. Тоді зітхнув, наче застогнав, кинувся до підніжжя дерева й затулив обличчя руками.

Там його знайшла Полліанна, повертаючись додому. Скрикнувши, вона кинулася до нього:

– Містере Форде! Ви нічого собі не поламали? Ноги цілі?

Священик опустив руки й підвів голову. Він спробував усміхнутися.

– Ні, люба... Не турбуйся! Я прос­то... відпочиваю.

– О! – зітхнула Полліанна, трохи відступивши. – Тоді гаразд.

– Так, у мене все гаразд.

Останні слова він вимовив дуже тихо, однак Полліанна почула. Щось змінилось у її обличчі. Очі засвітилися ніжністю співчуття.

– Я вас розумію... Вас щось дуже непокоїть. Татко теж так говорив, коли його щось непокоїло. Напевне, так буває у всіх священиків. Бо від них багато залежить...

Преподобний Пол Форд звів на дів­чинку здивовані очі.

– Твій батько був священиком, Пол­ліанно?

– Так, сер. А ви хіба не знали? Мені здавалося, що це вже знають усі. Він одружився із сестрою тітоньки Поллі, і вона стала моєю мамою.

– О, так, тепер зрозуміло. Я тут віднедавна, а тому не знаю всіх родинних історій.

Запала тривала тиша. Священик і далі сидів біля підніжжя дуба та споглядав листочок, що лежав неподалік на землі. Він був зжовклий і мертвий. Полліанна з жалем дивилася на священика.

– Сьогодні гарний день, – почала вона з надією.

Пастор не відповів. Тоді раптом підвів погляд.

– Що? Авжеж, сьогодні справді гарний день.

– І зовсім не холодно, як це часто буває у жовтні, – ще з більшою на­дією підхопила Полліанна.

Та священик мовчав, і вона спробувала змінити тему розмови.

– А вам подобається бути священиком?

Преподобний Пол Форд відразу зреагував:

– Чи подобається?.. Що за химерне запитання? Чому ти питаєш, люба?

– Просто... у вас був такий вигляд... Ви нагадали мені татка. Він теж іноді бував таким.

– Справді? – ввічливо сказав священик, не відриваючи очей від сухого листя.

– Так, і тоді я завжди його запитувала, чи радіє він з того, що він священик.

Пастор, сидячи під деревом, сумовито всміхнувся.

– І що ж він тобі відповідав?

– Він завжди казав, що радий, і при цьому частенько додавав, що й на мить не лишився б пастором, якби в Біблії не було стільки радісних текстів.

– Яких текстів? – преподобний Пол Форд нарешті відірвав погляд від листя і втупився у сяюче личко Полліанни.

– Їх татко так назвав, – засміялася вона. Бо вони всі починаються зі слів «Втішайтеся, Господь з вами», «Звеселяйтеся», «Радійте» тощо. Якось він полічив усі такі тексти. Вийшло вісімсот.

– Вісімсот?

– Так, і всі вони закликають радіти й звеселятися. Тому тато й назвав їх «радісними».

– О! – на обличчі священика з’явився дивний вираз. Його погляд мимоволі зупинився на нотатках, які він тримав у руках... «Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри...»

– То твій тато любив «радісні тексти»?

– Атож, – ствердно кивнула Пол­ліанна. – Він казав, що в той день, коли йому спало на думку полічити «радісні тексти», він одразу відчув полегшення. Він сказав, що коли Бог задав собі клопоту вісімсот разів закликати нас радіти й звеселятися, то, напевне, Він дуже хотів, аби ми це робили. І тато казав, що йому стало соромно, що він так мало радів. Згодом ці тексти дуже допомагали татові. Саме вони наштовхнули його на думку про гру в радість. Це коли в будь-якій ситуації знаходиш щось таке, з чого можна порадіти. І Полліанна розповіла про гру, про тата, про життя в старому будинку, бо все це цікавило пастора. Невдовзі Полліанна і священик спустилися вниз. Дівчина променилася. Біля підніжжя пагорба їхні дороги розійшлися, і далі кожен з них пішов сам.

Увечері у своєму кабінеті преподоб­ний Пол Форд поринув у роздуми. В уяві він перенісся до західного містечка, де жив бідний, хворий, заклопотаний, самотній місіонер, який, незважаючи на всі проблеми, мав бажання рахувати в Біблії, скільки разів його Господь і Владар звернувся до нього зі словами «радій і звеселяйся».

Відтак, глибоко зітхнувши, преподобний Пол Форд повернувся до дійс­ності й поправив аркуші паперу під рукою: «Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри...», потім нетерпляче відкинув їх і взяв часопис, який дружина доперва лишила на столі. Він байдуже гортав сторінки, доки одна стаття не привернула його увагу. Пастор почав читати.

«Якось по обіді батько дізнався, що його син Том відмовився зранку наносити матері дров у ящик. Він покликав свого сина і сказав йому:

– Томе, я переконаний, що ти з радістю підеш і принесеш мамі дрова.

І Том, не промовивши ні слова, пішов. Чому? Бо батько ясно дав йому зрозуміти, що чекає від нього належних учинків. Якби ж він сказав: «Томе, я випадково почув, що ти вранці сказав матері, й мені соромно за тебе, негайно йди та принеси дрова», будьте певні, що в цьому випадку ящик і досі був би порожній.

Людям потрібне заохочення. Їхню природну міцність треба підсилювати, а не послаблювати... Не треба гудити людей за їхні вади – радше вкажіть їм на їхні чесноти. Спробуйте відволікти їх від поганих звичок. Покажіть їм їхні переваги, справжнє єство, що здатне зважуватись, робити й перемагати! Приваблює людина позитивна, яка дає надію, випромінює світло. Якщо ви шукаєте погане, чекаєте на це, то ви його знайдете. Але якщо знаєте, що знайдете добро, – матимете його. Скажіть сину, що ви впевнені, що він з радістю наповнить ящик, і ви побачите, як з’явиться жвавість, готовність і зацікавленість!»

Чоловік узяв своє старе казання, подер його і кинув на підлогу.

Наступної неділі проповідь преподобного Пола Форда стала справжньою сурмою, що викликала усе краще в тих, хто її чув. А починалася вона одним із восьмисот сонячних «радісних текстів», підказаних Пол­ліанною: «Веселітесь у Господі, і тіш­теся, праведні, і співайте із радістю, всі щиросерді!»

Елеанор ПОРТЕР

Вгору