06.02.2017

«ПОМОЛИСЬ, БРАТЦІ, ЗА МЕНЕ...»

«ПОМОЛИСЬ, БРАТЦІ,  ЗА МЕНЕ...»

У село Роман потрапив несподівано навіть для самого себе. Земляки везли з Харківщини зароблений тут цукор. «У кабіні є місце, машина вертатиметься порожняком – чого б тобі картоплі не привезти?» Так і нагрянув перед святами, наче з неба впав, до батьків.

Другого дня завітав до тітки Олі. Побачивши там Анатолія, нітрохи не здивувався, бо знав, що старший брат часто заходить до родичів – як додому. Тітці з дядьком Григором не дав Бог дітей, і вони дуже любили нас, племінників.

– Ти, Ромо, якраз вчасно, – дядько Григір дістав з мисника четвертий стаканчик. – Ми тут саме… Присідай, хильнемо за твій приїзд!

На столі вже стояв полумисок зі свіжиною і знайома велика металева кварта. Роман знав, що в ній. Вона завжди з’являлася на столі як знак гостинності й гарантія цікавої розмови або й задушевної народної пісні, яку після другої чарки могла затягнути тітка Оля. Часом, якщо тітка дозволяла йому пити повну чарку, їй підтягував хриплуватим тенором і дядько Григір.

– Як це не питимеш?! – в один голос спитали родичі, яких несподівана поява Романа здивувала менше, ніж слова про те, що він горілку вже не п’є.

– А що ж таке, Ромцю? – стривожилася тітка Оля. – Хворість яка чи що?

– Так, серце не приймає, – Роман хотів у такий спосіб віджартуватися, та раптом збагнув, що так воно і є насправді. – Не можу, я…

Дядько з братом, переглянувшись, цокнули чарками і перекинули їх до рота. Тітка ж Оля домагалася свого:
– У мене, старої, серце, буває, теж поколює… Але трішки не завадить. Колись був у Вербівці П’ясеткін – усім лікарям лікар! То він навіть хворим радив щодня по 50 грамів горілки або 150 – вина… Я тобі, Ромку, лиш крапелину – гайда зі мною!
Зрештою, довелося пояснити, що не п’є він не через хворобу, а через віру, тобто з релігійних мотивів.

– Хе-е!... Що ж це за віра в тебе, братці, така, що обманює рідних? – наколюючи на виделку шкварок, спитав Анатолій. До нього вже долітали чутки, що менший брат «вдарився» у релігію і навіть вступив нібито в якусь секту. – То тебе серце болить, то тут уже якась віра… Бусурманська вона чи яка в тебе?

– Ні, цілком християнська, – Роман відчув, що розмова набуває серйозного обороту. – І хіба я говорив, що серце болить? Я лише сказав, що воно не приймає алкоголю…

Він коротко розтлумачив суть своєї євангельської віри: повірив, мовляв, у слово Євангелія, прийняв його усім серцем, а отже, прийняв у серце й Христа як Господа, і тепер Бог не велить йому вживати алкоголь. Говорячи це, звертався переважно до тітки, бо та колись багато йому розказувала про церкву.

– І, як християнин, не хочу засмучувати Бога, Який бажає, щоб наші серця належали Йому і не отруювались цим зіллям, – тремтячий голос Романа ставав дедалі твердішим і спокійнішим.

– Та ти, братці, видно, блекоти об’ївся – от що тебе отруїло! – старший брат, рвучко вставши з-за столу, присів із цигаркою до розпаленої грубки. – Ви чуєте, що він меле? – Анатолій обернувся до тітки з дядьком. – То він, значить, християнин, а ми з вами – турки!.. Та ти хоч «Отченаш» знаєш?

– Ні-ні, Толю, хай «Вєрую» прочитає! – запропонувала тітка Оля. – Ромо, знаєш цю молитву? Ну, оця що «Вєрую в одного Бога…» Не знаєш? А в церкві її щоразу співають. І батюшка казав: хто не знає «Вєрую», той і не християнин!

Роман не відразу второпав, чого від нього хочуть, та, почувши перші слова «молитви», зрозумів, що йдеться про Символ віри, прийнятий ще у ІV ст. на Вселенському церковному соборі.

– Не знаю, що співають у вашій церкві, – сказав він, дивлячись тітці прямо у вічі, – але коли так допитуєтеся про мою віру, то слухайте: «Вірую в єдиного Бога – Отця, Вседержителя, Творця неба й землі, всього видимого і невидимого. І в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, від Отця родженого раніше всіх віків – Світло від Світла, Бога Істинного від Бога Істинного… Він заради нас, людей, і для нашого спасіння з неба зійшов… І розп’ятий був… І воскрес на третій день, як було написано…» Коли Роман закінчив словами про очікування «воскресіння мертвих» і «життя майбутнього віку», у хаті запала така тиша, що було чути, як у грубці потріскують та шиплять сируваті дрова. – То ти, Ромцю, знаєш-таки цю молитву, – тихо мовила тітка Оля, і важко було вловити, чого більше в її голосі – радості чи розгубленості. – Але вичитуєш її якось не по-церковному…

– Так-так, – обізвався недобре від грубки Анатолій. – По-сектантськи! Він у якійсь секті там… Ви що, не бачите? Зрадник! Нащо ти батьківську віру зрадив?

Братові слова боляче вдарили в груди, і Роман ледве стримався, щоб не сказати у відповідь теж щось образливе.
– Не мав я раніше ніякої віри, то й зраджувати було нічого, – глухо сказав він. – А Символ віри, який ви вважаєте молитвою, я проказав нашою рідною мовою, якою у вас тут, у церкві, чомусь не моляться. Отака зрада виходить…

Дядько Григір знову поналивав чарки, але Романа до випивки вже не схиляли. Тітка Оля лише підсунула йому домашню ковбаску.

– І що, Ромку, ти таки віриш, що Ісус воскрес? – раптом лагідно спитала вона. Роман ледь не поперхнувся від її слів.

– А як інакше, тітко? – настала, видно, його черга дивуватися. – Ви ж стільки років до церкви ходите – і сумніваєтеся?

– Ну й що, що ходжу? Я собі вірю, але щоб аж так… Як у таке можна повірити?

– Та як же не вірити, тітко?! – Роман був просто ошелешений. Тітка видавалася йому такою набожною, хвалилася колись старовинним Євангелієм. – Таж у Писанні сказано, що коли Христос не воскрес, тобто якщо не вірите в це, то даремна ваша віра – ось що написано!

– Може, й написано. Але ж не можна, Ромчику, всьому так вірити, – не дотягнувшись до плеча племінника, тітка почала погладжувати йому руку. – То така собі легенда, Ромо. І не бери її так до серця, а то, не дай Боже… Це ж який розум витримає – Діва без мужа народила?.. Ну, от Різдво було, були колядки, співали про Божого Сина – це зрозуміло, це доб­ре. А непорочне зачаття – нащо в це вірити?

– А їм, сектантам, все одно, в що вірити, аби лиш не так, як люди, – подав знову голос підпилий Анатолій. – Чим наша православна віра тобі була не така? Що тобі дає ця… твоя віра?

– Життя! – ледь не криком вигукнув Роман. – Так-так, життя! Якщо хочете, то я і не сидів би зараз із вами… Може, мене взагалі не було б уже серед живих, якби не моя віра!

І він розповів, що сталося з ними дорогою до села. Вже давно стемніло, коли їхня «Газель» раптом затрусилась на дорозі, як у лихоманці – такі місця на асфальті зазвичай називають «пральною дошкою». Вже після «дошки» машиною трішки качнуло, ніби водій на мить втратив контроль над кермом. «Господи, в ім’я Ісуса Христа дай Славику сил, концентрації уваги, благослови його зір, руки, ноги…» – коротко помолився Роман за водія – все-таки позаду сот­ні кілометрів важкої дороги. Тільки-но він устиг знову підвести очі на трасу, як із жахом побачив, що їхня машина чомусь навкіс перетинає зустрічну смугу, по якій їм назустріч мчить, судячи по габаритних вогнях, якась велика вантажівка. Вона, здається, в останню мить навіть вивернула вліво, ледь не черкнувши їх своїм бортом. Вони ж зупинилися на протилежній обочині над самим крутосхилом дорожнього насипу. Ще метр – і «Газель» з ними трьома, тонною цукру й двома бочками пального брикнулася б униз… «Ми дивилися в очі смерті! – видихнув нарешті водій після тривалого оціпеніння. – Я ще якось устиг газонути й тут же вдарити по гальмах – і ми проскочили КамАЗ і в кручу не влетіли». «Я якраз молився за тебе», – зізнався тоді Роман…

– І що ж то там сталося, Ромо? – сплеснула в долоні тітка Оля, почувши цю історію.

– Полетіла тяга керма, і машина стала некерованою, – Роман перевів погляд на брата і дядька Григора, які мали б розуміти серйозність такої поломки. – Машина без керма, уявляєте? І її повело напереріз зустрічній...

Йому хотілося розповісти ще багато чого: як він, віді­йшовши помолитися, почув у темряві голоси людей, що йшли в бік недалекого села і потім провели їх до електрозварювальника; як вони зі Славком умовляли дружину майстра, щоб відпустила чоловіка на інший бік села, де можна було полагодити деталь; як переживали, коли село раптом пірнуло в темряву і зварювальник сказав, що електрику можуть дати аж на ранок, але при цьому йшов з ними до майстерні; і як усе це Роман покривав молитвами, вірячи в успіх, – так що через пару годин вони поїхали-таки далі! Однак Анатолій після третьої чарки розходився не на жарт. І хтозна, чим все скінчилося б, якби під ворітьми не засигналила машина. Це Славко уже під’їхав за Романом.

– Ромо, ти той… прости мене, – несподівано тихо й винувато сказав Анатолій, подаючи руку на прощання. – Я, знаєш, трохи… І помолись за мене, братці, обов’язково помолись!..

Вже смеркло, коли вони виїхали за село. Роман радів, що асфальт був у вибоїнах і водій, зосереджений на дорозі, не бачив його очей: з них, коли машину підкидало, скочувалися сльози. Душа ж його плакала, не криючись. «Ти зрадив батьківську віру!» і «Помолись, братці, за мене!» – ці дві суперечливі фрази, здавалось, розривали її навпіл. Нарешті «Газель» вирвалася на автотрасу. Славик, перемкнувши швидкість, зиркнув на Романа.

– Петровичу, пам’ятаєте, як ми в тому селі вмовили зварювальника піти з нами до майстерні і тут якраз вимк­нули світло?

– Я, Славику, той випадок на все життя запам’ятаю!

– Я також… Так знаєте… Я тоді йшов у темноті і теж молився.

– Невже? А чого «теж»? – здивувався Роман.

– Ну, ви ж у той момент молилися, от я й собі… І дали ж таки через 20 хвилин світло!

«Ось він, справжній Символ віри! – подумав Роман. – Це вам не просто «Вєрую» співати…» На очі знову набіг­ли сльози, але він їх уже не соромився.

Семен МИХАСЬ, м.Харків

 

Вгору