11.07.2017

ПРИРОСТАЄМО

ПРИРОСТАЄМО

Кожна людина дуже прив’язуєть­ся до місця, де живе, до роботи, колег, сусідів, друзів, з якими постійно спілкується. І коли доводиться переселятися, то навіть якщо там абсолютно комфортні умови, вона довго не може звикнути.
Після багаторічного проживання у великому місті Івану та Оксані прийшлося переїхати у маленький населений пункт. І хоч там у них є рідня, сестра та брат, які дуже радіють тому переїзду, по-всякому намагаються їх пригорнути як дорогих їм людей, наділити увагою, теплом, прийняттям, проте Оксана, що народилася і все життя мешкала у місті-мільйоннику, ніяк не може там прижитися. На відміну від неї, Іван з’явився на світ і виріс у селі. Тому він недовго тужив за своєю попередньою домівкою, оскільки невеличке містечко дуже нагадує йому все рідне: такі ж чудові ліси довкола, де щовесни можна слухати солов’я і зозулю; розлогі поля, де, щоправда, чомусь не квітнуть у пшеницях запашні волошки; горби, вкриті високими травами, поміж яких червоніють ароматні суниці, як і ті, що збирав у дитинстві, коли пас корову. Та сама річка протікає поруч. Тим більше звідти якраз недалеко до його рідного села. Тож Іван частенько туди й навідується – там ще є його далекі родичі, однолітки, друзі дитинства.

І як не старається чоловік навернути дружину до тієї місцевості (і по гриби ходять, і на суниці, і до лісового джерела по воду, і на річку), не люба вона її серцю. Воно нидіє, ­скніє, нудьгує. Оксана взимку вже й за в`язання взялася, і вишиває бісером, і читає класику, сторінки якої не гортала від шкільних років, – все одно «у нас все ліпше»: і молоко з маркету смачніше, і сметана не така жирна, як у бабусі з села, і вибір випічки величезний – все краще. Хоча понад тридцять років щоліта відпустку проводили саме в тих краях, і тоді там усе їй було краще, ніж у гамірному мільйоннику. Гуляючи у лісі стежками, які колись топтали босі ноги малого Івана, відвідуючи найбільш пам’ятні йому урочища та місцинки, де з хлопчаками грали у війну, ховалися у підземних печерах, насолоджуючись дзюркотінням грайливого струмочка, що протікав у кінці городу, вода в якому була чистішою від сльози, вони, міські мешканці, тим усім захоплювалися. Вони по-доброму заздрили тим, хто жив серед такої неписаної краси (і ліс, і річечка, і поле), що вся продукція сільська, що люди привітні, мирні, доброзичливі, і все там гарне та доб­ре. Тож згодом, коли з’явилася необхідність залишити міську квартиру дітям, сумнівів у тому, що доживати віку будуть саме у містечку неподалік від Іванового рідного села, навіть у Оксани не було. Тому дивно, що тепер жінка ніяк не може прижитися, що таке їй усе чуже. Вона прос­то через це стала іншою: часто в розпачі, відчаї, навіть депресії.

Як же ми приростаємо до місця! До місця, де проживаємо значну час­тину свого життя. Який нам любий наш дім, які рідні сусіди, знайомі, які дорогі вулиці та магазини, де ми часто буваємо. І як некомфортно нашим душам на інших вулицях, в інших магазинах, у новому домі, навіть якщо поряд – наші близькі. В цьому сенсі міркую собі про вічне. Добре, якщо ми є Божими дітьми і по завершенню земного шляху Він забере нас до Себе, на небеса, де, вірю, нам легко буде прижитися. Ба більше – там нашим душам буде куди комфортніше, ніж тут, на грішній землі (недарма люди, що пережили клінічну смерть, розповідають, що, відчувши, як доб­ре і легко там, не хотіли повертатися до земного життя). Це якщо потрапимо у рай. А як у пекло? Подумати страшно. Людині важко всього-на-всього у новій домівці, комфортній і затишній, де вона оточена любов’ю та увагою. А як же там, у місці вічних, нескінченних, мук?!

Василина КОРОТАШ, Чернігівська обл.

 

Вгору