ПРИРОСТАЄМО
Кожна людина дуже прив’язується до місця, де живе, до роботи, колег, сусідів, друзів, з якими постійно спілкується. І коли доводиться переселятися, то навіть якщо там абсолютно комфортні умови, вона довго не може звикнути.
Після багаторічного проживання у великому місті Івану та Оксані прийшлося переїхати у маленький населений пункт. І хоч там у них є рідня, сестра та брат, які дуже радіють тому переїзду, по-всякому намагаються їх пригорнути як дорогих їм людей, наділити увагою, теплом, прийняттям, проте Оксана, що народилася і все життя мешкала у місті-мільйоннику, ніяк не може там прижитися. На відміну від неї, Іван з’явився на світ і виріс у селі. Тому він недовго тужив за своєю попередньою домівкою, оскільки невеличке містечко дуже нагадує йому все рідне: такі ж чудові ліси довкола, де щовесни можна слухати солов’я і зозулю; розлогі поля, де, щоправда, чомусь не квітнуть у пшеницях запашні волошки; горби, вкриті високими травами, поміж яких червоніють ароматні суниці, як і ті, що збирав у дитинстві, коли пас корову. Та сама річка протікає поруч. Тим більше звідти якраз недалеко до його рідного села. Тож Іван частенько туди й навідується – там ще є його далекі родичі, однолітки, друзі дитинства.
І як не старається чоловік навернути дружину до тієї місцевості (і по гриби ходять, і на суниці, і до лісового джерела по воду, і на річку), не люба вона її серцю. Воно нидіє, скніє, нудьгує. Оксана взимку вже й за в`язання взялася, і вишиває бісером, і читає класику, сторінки якої не гортала від шкільних років, – все одно «у нас все ліпше»: і молоко з маркету смачніше, і сметана не така жирна, як у бабусі з села, і вибір випічки величезний – все краще. Хоча понад тридцять років щоліта відпустку проводили саме в тих краях, і тоді там усе їй було краще, ніж у гамірному мільйоннику. Гуляючи у лісі стежками, які колись топтали босі ноги малого Івана, відвідуючи найбільш пам’ятні йому урочища та місцинки, де з хлопчаками грали у війну, ховалися у підземних печерах, насолоджуючись дзюркотінням грайливого струмочка, що протікав у кінці городу, вода в якому була чистішою від сльози, вони, міські мешканці, тим усім захоплювалися. Вони по-доброму заздрили тим, хто жив серед такої неписаної краси (і ліс, і річечка, і поле), що вся продукція сільська, що люди привітні, мирні, доброзичливі, і все там гарне та добре. Тож згодом, коли з’явилася необхідність залишити міську квартиру дітям, сумнівів у тому, що доживати віку будуть саме у містечку неподалік від Іванового рідного села, навіть у Оксани не було. Тому дивно, що тепер жінка ніяк не може прижитися, що таке їй усе чуже. Вона просто через це стала іншою: часто в розпачі, відчаї, навіть депресії.
Як же ми приростаємо до місця! До місця, де проживаємо значну частину свого життя. Який нам любий наш дім, які рідні сусіди, знайомі, які дорогі вулиці та магазини, де ми часто буваємо. І як некомфортно нашим душам на інших вулицях, в інших магазинах, у новому домі, навіть якщо поряд – наші близькі. В цьому сенсі міркую собі про вічне. Добре, якщо ми є Божими дітьми і по завершенню земного шляху Він забере нас до Себе, на небеса, де, вірю, нам легко буде прижитися. Ба більше – там нашим душам буде куди комфортніше, ніж тут, на грішній землі (недарма люди, що пережили клінічну смерть, розповідають, що, відчувши, як добре і легко там, не хотіли повертатися до земного життя). Це якщо потрапимо у рай. А як у пекло? Подумати страшно. Людині важко всього-на-всього у новій домівці, комфортній і затишній, де вона оточена любов’ю та увагою. А як же там, у місці вічних, нескінченних, мук?!
Василина КОРОТАШ, Чернігівська обл.