07.03.2017

РАЙ

РАЙ

Я часто згадую своє дитинство, яке минало неподалік від чималої річки та у глибокій ярузі, з обох боків оточеній лісом, у якому ми з мамою восени рвали дерен – терпку, проте все одно дуже смачну, якщо стигла, ягоду. Щоправда, збирати доводилося її ще недозрілою, бо, щоб везти потім за кілометрів п’ятдесят і здати під заготовку, треба було нарвати декілька мішків. Тому збирали недоспілою, потім розстеляли на долівку у великій хаті, дерен улежувався, дозрівав, ми набирали у мішки, наймали підводу (віз з кіньми) і везли до Дністра, а вже там катером – до Могилева-Подільського. Пам’ятаю, так не хотілося його, той дерен, рвати, бо листя у нього жалюче, у спеку нападає за шлейку і жалить, дошкуляє. Зате дуже хотілося, щоб мама взяла з собою, аби покататися на катері та побувати у Могилеві, де до того ж ще й щось куплять. Так що перемагала «не хочу» (вірніше, така думка навіть не виникала, то десь підсвідомо не хотілося) і йшла. А там уже знаходила невисокий дереник, щоб легше діставати, та ще й з крупними ягодами, і вже дуже старалася нарвати багато, щоб і мама похвалила і щоб швидше бути вільною.

Любила ходити в проміжках між маминими завданнями до сусідки і далекої родички – тьоті Гафії. У неї було троє дівчат – усі старші за мене. Прийду до них, а вони саме обідають – з однієї, глиняної, миски. Їх багато, кожен поки дочекається, коли інший забере ложку з миски, то, мабуть, апетит добре наростає. А тут ще й я прийшла до Олі – найменшої. З нею ми пасли корів і дружили. Звісно, дають і мені ложку та припрошують до столу. Я не відмовляюсь. І такий той, білий (без томату), зовсім нежирний (вода і картопля), навіть, здається, без зажарки, борщ мені був смачний, що мама моя не раз скаржилася батькові: «Бачиш, дома борщ червоний, наваристий, з домашнім томатом, жирненький, то вона їсти не хоче, а йде туди, де й так скрутно, і збільшує число ротів». Бувало, навіть долонею дасть мені по сідниці, що я там засиджувалася. А мені так було у них цікаво, весело, не раз залюбки (на відміну від дому) щось їм допомагала, бо вони усе робили гуртом.

А ще ми з Олею, пригнавши корів в обідню пору додому, ходили у ліс по гриби. Знали кожен гриб – їстівний і отруйний, знали, у якій місцині який росте, кожен кущик і горбик знали. Назбираємо по відру і поспішаємо додому, бо треба гнати корів з полудня. У нас так було багато місць, де ми могли і збирати гриби, і пасти худобу: Гречкове, Ділянка, Петрова Поляна, Щовб, Брама, Діл, Середня дорога, Рутка, попід Поле, Річкою, – що коли вирішували, де нам хочеться бути сьогодні, то вибір був превеликий. Кожна місцина мала свої принади, у кожній ми мали щось таке, чого в іншій не було. Крім того, що перед нами стояло головне завдання – напасти корів, ми щоразу знаходили, чим заповнити свій час: грали у різні ігри («у вчительку», «у маму», «у продавця», «у бібліотекаря», «у касира», «у директора школи», у хованки), збирали суниці, рвали груші і сливи, робили собі палиці, співали або просто сиділи на простеленій на траві кофтині і розмовляли. Розповідали про своїх братів та сестер, про школу, про прочитані книжки. Вже пізніше, коли Оля закінчила школу, а мені ще треба було два роки навчатися, я пасла корову сама. Тоді часто мене замінював тато. Так що моє дитинство тривало аж до закінчення школи.

Сьогодні, озираючись спогадами в ту прекрасну пору життя, я дякую Всевишньому, що привів мене у світ в такому чудовому, мальовничому краї, оточив найкращими у світі краєвидами, помістив серед таких преславних людей. Дякую Творцю, що зараз я можу сотні разів у думках проходити тими далекими незабутніми стежками, милуватися усіма тими чарівними, казковими ландшафтами, згадувати найбільш пам’ятні моменти дитинства, цілковито поринати у спогади про ті неповторні роки, коли здавалося, що кінця тому гарному ніколи не буде… Життя – дивовижне явище. І людина – незбагненна істота: вона особ­ливо цінує те, що вже ніколи не повернеться, дорожить тим, що проминуло навіки. Як добре, що Господь Бог наділив нас надзвичайною властивістю – здатністю вертатися у споминах туди, куди лиш забагне душа. І я завжди, у будь-яку мить, можу полинути до рідного батьківського гнізда, побувати там у кожнісінькому куточку подвір’я чи на якому завгодно клаптикові нашого городу; смакувати солодкою дикою черешнею, що росла вище хати, або черешнею-щепою біля стежки; у дощ розкошувати на горищі, прислухаючись, як він лопотить по бляшаному даху, та упиваючись запаморочливими пахощами сіна; у спекотний полудень, назбиравши собі медових, соковитих груш (у нас росла дуже смачна груша-червонобока), насолоджуватися читанням «Гусей-лебедів» М.Стельмаха чи «Гілеї» М.Зарудного, не журячись ні про що; перучи шмаття у дзюркотливому струмку (ми називали його річкою), ніжитися прохолодною водичкою, що лоскітливо дотуляється до босих ніг, або знову ж таки із захоплюючою книжкою у руках досхочу пеститися на лагідному сонечку біля корови, що спокійно собі пасеться неподалік; у неділю бігти в сусіднє село до бабки з дідом, дорогою блаженствуючи (воля! простір! краса!), і спішити завид­на повернутися додому – торкаючись до всього, що любе і дороге серцю, раювати, раювати, раювати…

Вкотре замислюючись над Божою премудрістю, якою створено цей прекрасний, загадковий, незвіданий і абсолютно упорядкований білий світ, дякую Творцю за розум і волю, відчуття та почування, завдяки яким ми спроможні вбирати в себе цю одвічну незбагненну красу і, живучи серед неї, бути незмірно багатими…

Ярина ГОРІВСЬКА, м.Чернівці

Вгору