01.02.2016

РІЗДВЯНИЙ ПОДАРУНОК

РІЗДВЯНИЙ ПОДАРУНОК

Семен МИХАСЬ, м.Харків

«Божечку милосердний! Чому так діється у світі: ось люди не хочуть дитини, і в них вона народжується, а ми стільки чекаємо, і нема? – Алла відвернулася до стіни і мовчки плакала. Натягла ковдру на голову так, щоб не чути, про що там гомонять цей доцент зі студенткою. – Як тільки впустили його сюди? Мабуть, заплатив черговому лікарю. Хоча чому? Це ж не пологовий будинок, а прос­то лікарня, відділення для вагітних жінок. І ми з нею вдвох у палаті, на збереженні.»

Так-так, вона теж чекає дитину. Аллу вже не мучило, що зберігає вона тут… всього лиш подушку, прив’язану до живота. Вже звикла. Головне, що у них з Жорою буде, нарешті, малятко. Хай не зовсім своє, не рідна кровинка, але все-таки дитина. Недарма ж кажуть, що не та мама, яка народила, а яка виховала…

Сказала про це Жорі якраз на Різдво. Він так пильно тоді подивився в очі, посміхнувся стримано і міцно притиснув її до грудей. Здається, вже цілу вічність не обіймав її так.

– Це твій дарунок до Різдва? – спитав нарешті, а вона знову подумала, що вперше нічого не купила чоловікові до свята.

Всі десять років їхнього подружнього життя вони до Різдва щось дарували одне одному. Не до Нового року, а саме до Різдва, бо цього дня побралися. Та останнього разу, торік, Жора, приймаючи від неї упаковку лез «Gillette», хоч і подякував, але радості не виявив. «Втішаймося самі, як діти, якщо нема кому дарунки під ялинку класти…» – зронив сухо і, вдаючи, що розглядає подарунок, ховав від неї очі. Вона вловила докірливі нотки в голосі чоловіка, які вкололи в серце, але нічого не сказала. А що скажеш? Проблеми зі здоров’ям усе ж таки в неї, а не в чоловіка.

Над їхньою сім’єю, здавалось, завис дамоклів меч.

Цього року вже боялася чоловікові щось дарувати. Але про те, що хоче взяти дитину з пологового будинку, сказала в цей день не спеціально. Просто так вийшло. А Жора давно був згоден. «Це єдиний вихід, – говорили їм лікарі. – На своє дитя у вас шансів ніяких. Якщо є недовіра до дитбудинку, то візьміть дитину новонароджену, прямо з лікарні. У нас стільки молодих матусь відмовляється від малюків!» Лікар навіть пообіцяв їм підібрати «кращий варіант»: до них, мовляв, часто потрапляють студентки, які до останнього надіються, що в коханого пробудиться почуття батьківства і вони все-таки створять сім’ю. Тому й народжують. Та надії на заміжжя не справджуються, і мама випурхує з лікарні, як зозуля, кидаючи цілком здорове немовля. «Це вам не від бомжів якихось дитина, – лікар, здається, хотів їх переконати. – Про гени, спадкові риси тоді можна не переживати…»

Аллу хвилювало зовсім інше. Їй хотілося свою дитину, не могла змиритися, що вона як жінка неповноцінна. «Та ще й діагноз такий… Ну, що це – «інфантильність матки»? Сьогодні репродуктивні органи недорозвинуті, а з часом можуть бути нормальними.» І знову тратила гроші й нерви на поїздки, консультації, ліки. Та рік минав за роком, а «норма» не приходила. Перед Різдвом випадково зустріла свого лікаря. Він повідомив, що до них звернулася студентка, яка заявила, що лишатиме майбутню дитину. До пологів ще три місяці.

– Не хвилюйтеся! – заспокійливо усміхнувся лікар. – Так влаштуємо все, що комар носа не підточить, ні­хто не засумнівається щодо вашого батьківства.

– Пораджуся з чоловіком, – сказала лікарю, а сама подумала: «Якщо Жора згоден, візьмемо».

Відтоді й почала підв’язувати подушки: спочатку маленьку, далі – більшу. Про це знали тільки Жора та її мама. Навіть батько не здогадувався.

«А що, коли вони зараз домовляться і передумають?!» – раптом прострелила думка, і страх умить висушив її очі. – Як тоді бути?» Аллі захотілося встати з ліжка й геть витурити з палати доцента, який щось бубнів до студентки. Байкова ковдра враз поважчала, стало душно, не вистачало повітря, однак розкритися Алла боялася, бо їй здалося, що подушка сповзла з живота і її треба поправити. Та як це зробиш, коли поряд сидять оці? Переживала, що вони можуть «розшифрувати» її навіть по очах і тоді точно дитину не залишать. Тож ледве стримувала себе, щоб не повернутися в бік студентки та її гостя.

Просто дивно, як вона за ці три дні, що перебуває у лікарні, звикла думати, що поряд лежить її дитина. Так, так, не якась там вагітна студентка, а саме їхня з Жорою дитина. Тільки тепер зрозуміла, що цієї дівчини для неї ніби й не існувало. За цей час вона навіть не поцікавилася, як її звати. Взагалі не говорила до неї. Та теж мовчала. Обом, очевидно, було страшно за свою таємницю, не могли розкриватися перед чужою людиною, а брехати не вміли. От і мовчали обидві. А лікар, мабуть, спеціально розпорядився, щоб до них нікого не підселяли, аби уникнути зай­вих розпитів.

Невже цей молодик передумав і студентку з дитиною забере? Чого ж він прийшов? Лікар казав, що він порядний. Викладач місцевої філії столичного вузу. Ага, порядний мерзотник, видно, якщо отакі «заліки» виставляє студенткам!

«Господи, прости мені! – Аллі раптом стало соромно за свої думки. – Як це я можу так про незнайому людину? А як і забере, то що? Це ж їхня дитина. Що це я? Прости, прости мені, Господи, сама я грішна.»

Тут Алла знову згадала, як Жорина, вже покійна, бабуся відмовляла їх, щоб не справляли весілля на Різдво.

– Навіщо вам, дітки, одну радість перебивати іншою? – говорила вона. – Різдво Спасителя весь світ осяяло, а весілля – наша родинна радість. Куди нам з Богом рівнятися! Та й не дуже добре це, кажуть. Зачекали б до після свят...

Жора тоді віджартувався: мовляв, народження сім’ї – також велика Божа справа. Вона ж, Алла, щасливо усміхаючись до коханого, проспівала: «Ми помножимо нашу радість, ми помножимо нашу радість і поділимо на двох!»

Потім повернулася до бабусі і додала весело: «Не переживайте, бабцю! Ось народимо вам правнука, і світитиме він нам цілорічно!»

«Боженьку, прости нам, нерозумним, – вже вкотре каялася за ті слова Алла, і її очі знову наповнилися слізьми. – Якщо я Тебе образила, то беру ті слова назад. Нехай буде, як хочеш Ти. А ці люди… Якщо вони… то нехай… Хай ця дитинка має собі рідних батьків. Але ж і нас не залиши сиротами.»

Невдовзі Алла вернулася додому з крихіткою Анютою, бо студентка втекла-таки до свого доцента бездітною. А ще через якихось три місяці Аллі раптом стало зле. Ніколи раніше нічого подібного з нею не було. У лікарні її направили на УЗД. Там ледь не впала від новини, яку їй повідомили: вона вагітна!

Консиліум лікарів, який тут же був скликаний, у терміновому порядку, констатував: дійсно, сталося диво – Алла завагітніла.

Наприкінці року вона знову лежала в тій самій палаті і зі сльозами дякувала Богові, Якому раніше не дуже довіряла, за Його чудесний дарунок. А напередодні Різдва – дванадцятого в їхньому подружньому житті – вона народила своєму Жорі сина.

Над іменем довго не думали, бо Алла відразу сказала, що це – Богданчик. Чоловік не заперечував.

– Ну, звичайно, Богдан! А звідки ж він у нас, як не від Бога? – широко усміхаючись, лагідно обійняв дружину.

Вгору