19.12.2017

У ДАЛЕКІ КРАЇ...

У ДАЛЕКІ КРАЇ...

Такий дивний цей світ. І люди в ньому. Живемо, щодня малюємо у своїй уяві наше грядуще, весь час намагаємося все встигнути, часто хочемо наздогнати час, який чомусь безперестанку від нас втікає, але врешті-решт здаємося, пасуємо, бо усвідомлюємо, що все одно наші старання марні, все одно ми не стрибнемо вище за себе, не здолаємо те, що не спроможні. Чому ж нам весь час так багато хочеться? Чи ж не можна жити якось розмірено, неквапливо? Сходити до лісу, зажуреного, майже оголеного, але через це не менш прекрасного, помилуватися одиноким листочком, що дивом залишився на дереві, не піддався вітру, який намагався зірвати його і повергнути до землі, як це вдалося йому з іншими. Або до річки, яка (після пекучого літа, котре безперестанку підганяло її, аби вона хутчій несла свої живильні води всьому, що їх потребувало, щоб напоїти у спеку) ось уже точно нікуди не спішить... (Навіщо їй поспішати? Вона не хоче наздоганяти час, як ми, бо розуміє, що він принесе їй непробивну кригу, яка скує її на довгі місяці і вона задихатиметься під нею, аж поки добросердна веснонька не помилує її, розтопивши крижані окови.)

А найкраще вийти у поле – широке, розлоге, привільне. О, як там відчуваєш безмір привілля! Не лише фізичний, а й душевний! Чомусь у полі душі стає так незалежно, розковано та розкішно, що вона (теж дивна) завжди хоче співати. А ще – полинути за тим жайворонком, що влітку, тріпочучи у височині крилами, виспівував свою піднебесну пісню. У полі нескінченним здається не лише видимий обшир, а й життя. І тоді вже безперечно нікуди не хочеться поспішати. Навпаки – хочеш, аби час застиг і ти міг довго лежати серед присох­лої осінньої отави, що простелилася тобі м’яким, теп­лим килимом, і дивитися у бездонне небо, що виглядає з-поміж клаптиків сірих хмар, які несуться і несуться кудись у тебе над головою. Немає жайвора восени, то полинути б з тими хмарами в інші краї, незвідані, чужі, окинути на мить їх поглядом та й знову повернутися сюди, де не лише холодні, дощові осінні хмари здаються рідними, своїми, а навіть зимові тріскучі морози не такі дошкульні, як десь там, на тій уявній чужині. Ні, туди не хочеться. Хай собі хмари пливуть. Хай той співучий жайворонок відлітає у ті далекі краї, бо він має крила і знову неодмінно повернеться сюди, щоб у цих дорогих його пташиному серцю просторах то підніматися ввись, тріпочучи невтомними крильцями, то каменем падати стрімко вниз, у буйні зелені трави, поніжитися в них та, насолодившись їх запахом і м’якістю, набравшись сил, знову знестися у високе вічне небо...

Настане час, і ми також, вірю, будемо там, у високості. І ні поспіху, ні будь-якої втечі там не буде. Безмежний мир, безмежний спокій, безмежні радість і любов. І співатиме жайвір...

Ярина ГОРІВСЬКА, м.Чернівці

Вгору