04.05.2017

ВЕСНЯНИЙ СОН

ВЕСНЯНИЙ СОН

Приснився бабі Любці був сон – і вона почала готуватися до смерті.

Тоді якраз починалася весна: ярками стікали рештки потемнілого, брудного снігу, на вишнях раділи потеплінню гамірливі горобці; на осон­ні підсихали грядки, мимо воріт збуджені діти несли з лісу букетики білих підсніжників… А баба Любця думала про смерть.

«Чи бодай спробую ще тієї зелені?» – прострілювало мозок німе питання щоразу, коли проходила біля грядки, на якій вже пробилися рядки молодого озимого часнику. «Що-що, а тебе, як зацвітеш, я повинна ще побачити!» – подумки зверталася до бузку, що хитав напухлими бруньками перед хатою. «О, вони точнісінько, як те плаття!» – дивлячись на білі підсніжники в дитячих руках, згадувала свій сон.

Їй наснилося весільне плаття. Нібито вона наречена і готується до власного весілля. У магазині, чи салоні, багато всіляких суконь. Але їй не хочеться білої, бо знає, що вже не молода і мала чоловіка. Якби якусь блакитну чи зелену. Нарешті, бачить саме таку. Аж біжить до неї, бо помітила, що якась незнайомка також націлилася на те плаття. Умить накинула його на себе. Та що це?! Одягала ж блакитне, а на ній воно – геть чорне… «Скинь! – почула голос за спиною. – Ось це візьми…» Обернулася, сподіваючись побачити ту незнайомку, а то – її Андрій. Такий весь нарядний, у тому самому костюмі, що в ньому його поховали, стоїть і протягує їй біле-біле плаття – таке, що аж світиться. Зачарована весільною сукнею, вона забула навіть про чоловіка. «Навіщо воно мені, якщо ти живий?» – підняла очі, щоб запитати, однак спитати було ні в кого – Андрій ніби в повітрі розтанув…

– Ой, Любцю, недобрий це сон! – співчутливо хитала головою Параска Чубиха, давня подруга. – Видно, на тебе хтось порчу наводить. Ти б до бабки, що в Серебрині, з’їздила – вона всілякі намови відводить і порчі знімає. На смерть таке сниться…

– Овва! – відмахнулася Любця. – А скільки мені треба жити? Он уже десять літ мучусь без Андрія. Раз кличе, то й треба збиратись…

Вони прожили з чоловіком непогано. Двох синів у світ вивели. Працюють десь за кордоном. Уже й діток там мають. Казали, що з часом і її заберуть, але нащо їй ті чужі краї? Звісно, буває тяжкувато. Стареньку, ще батьківську, хатину щовесни треба підлатувати, підмащувати. Проте нічого, якось доживе віку.

А після того сну вирішила, поки на ногах, підготуватися. Хоч 72 роки – не такий уже й вік, але й у знахарок випрошувати його не буде. Почала відкладати гроші, склала список страв на поминки і навіть пам’ятник у вигляді хреста замовила.

І тут раптом – дзвінок. Валька Зарічна, однокласниця, пропонувала зустрітися на 55-річчя по закінченню школи. «Ви там з Мириком зістикуйтесь, обговоріть – він знає про наших…» – ледве вловила крізь тріскотню у слухавці Любця.

Відмовитися не встигла, бо зв’язок обірвася. « Треба мені цей клопіт? – марно намагалася перенабрати номер Зарічної. – Чого сама до нього не подзвонить?»

Мирослав Швець – перше її кохання. Каштан, який вони вдвох посадили, досі росте біля школи. Тоді тільки й торкалися випадково одне одного руками. Після школи їхні шляхи розійшлися. Аж на 50-річчя випуску зустрілися. Любця з подивом тоді дізналася, що й Мирик таємно був закоханий у неї. Живе він у сусідньому районі. Кілька років тому став удівцем також.

Шукаючи в блокнотику номер однокласника, побачила, як тремтять пальці.

«Ні, поїду-таки до нього, бо що по телефону… Може, вже й попрощаємось», – вирішила Любця.

Мирослав зустрів її на зупинці. Був такий тихий, ніби похнюплений, але – світлий. Любці несподівано стало жалко його.

– От добре, що ти приїхала! – усміхався привітно Мирослав. – Я молився про тебе давно. Вже сам збирався їхати…

– А чого? – Любця не знала, чому більше дивуватися: чи тому, що він молився, чи тому, що хотів приїхати до неї.

– Мені з півроку, як сон приснився, що ми з тобою садили картоплю у мене на городі. Причому сусіди вже сапають свою, а ми тільки садимо… От я й хочу сказати тобі: давай посадимо її вчасно!

Цілий тиждень Мирослав не виходив їй з голови. Геть забула про смерть. Навпаки, її сон тепер наповнювався зовсім іншим змістом. Насилу дочекалася дзвінка із-за кордону.

– Збиралася я вмирати, а тепер готуюся до весілля! – мовби жартома сказала сину.

Почувши, як той радісно і цілком серйозно сприйняв її «новину», баба Любця вирішила того ж дня набрати Мирослава і сказати йому про свою згоду.

...Живуть після того, славлячи Бога, Мирослав і Любов Швеці уже кілька років, ніби у весняному сні, – з такою любов’ю, яку й серед молодих рідко зустрінеш.

Михайло ЯРІВЕЦЬ, м.Вінниця

Вгору