12.03.2018

ВІН І ВОНА (ПРО СОКРОВЕННЕ)

ВІН І ВОНА (ПРО СОКРОВЕННЕ)

Читаючи чергову життєву притчу, він раптом усвідомив, що це про них... «Їх було двоє – Він і Вона. Вони знайшли одне одного і жили тепер одним життям, то смішним, то солоним, а в цілому – звичайнісіньким життям двох щасливих. Вони були щасливі, бо були удвох...» Він продовжував читати, і чисті помисли наповнювали його серце – про найтісніші і найсвятіші взаємини між двома людьми...

На власному досвіді він переконався, що «недобре бути чоловікові самому» і «двом краще, ніж одному». Він зазнав самотності та смутку. І в молоді роки вже зрозумів, що, люблячи іншого, людина залишає в’язницю своєї одинокості та ізоляції. ...Їх зустріч не була випадковою. Господь «привів її до нього». Ніяких сумнівів. Так, вона була красива, але в ній було щось більше – її душа була лагідною і ніжною, вона випромінювала світло. Вона вабила своєю «нетлінною красою». Її скромність та доброта вразили його серце. «Забрала ти серце моє...» – засвітилася і його душа. «Я впізнала тебе з-поміж багатьох», – відповіла вона. «Поклади мене, як печатку, на серце своє ...бо сильна, як смерть, любов...»* «Поки жива, з тобою я буду...» – говорив її погляд. Вони розуміли одне одного майже без слів. І вона подарувала йому своє чисте, тендітне серце. Захоп­ливий стан любові заволодів ними цілком і взаємно.

Від інших вона чула про його здатність дружити по-справжньому, любити до смерті. Під час війни його смертельно поранений друг опинився у зоні, яка з усіх боків обстрілювалася ворогом. «Твій друг не виживе, немає сенсу ризикувати», – переконували його офіцери. Але він все-таки рвався врятувати товариша. Наражаючись на небезпеку, він приніс його на руках. «Бачиш, це було безглуздо, адже він мертвий», – повторювали офі­цери. «Ні, варто було», – спокійно і дещо задумливо відповів він. «Коли мій вмираючий друг побачив мене, то сказав: «Брате, я знав, що ти прийдеш... я знав... брате...» Знала і вона, що він не підведе, не кине, не зрадить – навіть у тяжкі часи.

У них було церковне вінчання і християнське весілля – радісне, красиве, не­забутнє. Святкова атмосфера, урочиста обстановка, особлива музика, білосніжне плаття і фата нареченої. Всі милувались їхніми щасливими обличчями, вітали, вручали подарунки, висловлювали побажання. А невидима присутність Того, Хто створив всесвіт і людину, Хто єднає, Хто був голов­ним свідком єднання двох, була запорукою їхнього союзу. Вони знали, що їх спарував сам Господь. А все, що «робить Бог, воно зостається навіки». Повінчані на небесах, з’єднані невидимими узами священної любові і заповітних відносин, вони стали нерозлучними навіки.

«Він носив Її на руках, запалював для Неї на небі зірки темними вечорами... А всі говорили: «Ще б пак! Як Його не любити, адже Він взірець досконалості! З таким легко бути щасливою!» А Він слухав всіх і посміхався, а сам добре розумів, що таким Його зробила Вона, поряд з Нею іншим Він не міг бути...» Він дивувався, як співзвучно ці рядки притчі перекликалися з їхньою реальністю...

Йшли роки. Вони жили тихо і скромно, в любові та злагоді. І всім здавалося, що вони ставали схожими одне на одного навіть зовні. У сферу потаємного вони не пускали нікого, адже інтимність за своєю суттю глибоко особиста, а не всезагальна. Це таємниця двох. Її не розділяють ні з ким... хіба що з Богом. Вони не ховалися від Нього, адже Господу і так відомо все. Він знав їх радості і печалі, злети і падіння. Тож у скрутні хвилини, в моменти смутку і розчарування вони знаходили розраду і заспокоєння в Бозі. І Він навчив їх любити одне одного по-справжньому.

Він любив свою кохану, свій безцінний скарб. У них були щирі і чисті стосунки, сердечні, задушевні, палкі. Вони цінували кожну мить перебування разом – злиття душ, повну довіру, вірність. «Яка ти прекрасна, кохана моя!» – ­промовляло його єство. «О, ти прекрасний, ко­ха­ний мій, і люб’язний!» – відповідала її душа. Про любов вони говорили напівтоном, поглядом, жестом, вчинком... «Покажи мені лице твоє, дай мені почути голос твій, бо голос твій милий, а лице твоє приємне». Він і вона любили сміятися разом, дивитися на захід сонця, слухати шум прибою...

«Вона чекала Його, – надихався він далі притчею, – зустрічала і проводжала, зігрівала їхній дім, щоб Йому там було тепло й затишно. І всі говорили: «Ще б пак! Як Її не носити на руках, адже Вона прекрасна. Не дивно, що Він такий щасливий!» Але Вона тільки сміялася і не казала нікому, що Вона така лише завдяки Йому. Це був Її маленький секрет. ...Роки йшли. Він спотикався, падав, розчаровувався і втомлювався. Вона перев’язувала Йому рани та не спала ночами. І всі знову говорили: «Навіщо Він Їй, такий змучений, адже довкола стільки сильних і впевнених?» Але Вона знала, що сильнішого і кращого від Нього немає нікого у світі. Вона любила Його безмірно і готова була йти за Ним на край світу... Вони жили, любили і були щасливими. І всі дивувалися: «Як можна не набриднути одне одному? Невже не хочеться чогось нового?» А вони, як і раніше, не зважали. Всім не поясниш. Та й не треба...»

Життя з нею стало для нього не лише пристанню чеснот, а й оазисом любові та злагоди. «Я належу своєму коханому, а коханий мій – мені», – говорило її життя. І він був певен, що навіть «великі води не можуть згасити кохання, ані ріки його не заллють...» Бо любив саме її, найпрекраснішу з жінок, свою таємничу зірку. І, благоговіючи, оберігав її, як тендітну вазу...

*Цитати взяті з біблійної книги «Пісня над піснями».

Іван ЛЕЩУК, м.Сакраменто, США

Вгору