02.05.2016

ВСТИГ...

ВСТИГ...

Сіра стрічка дороги прямою лінією розділяла навпіл поки що безлистий ліс. Артем розігнав дороге німецьке авто до ста двадцяти. Приймач повістував щось про свято Пасхи, яке ось-ось мало настати. Захотілося пошукати іншу хвилю, але в цей момент салон заповнив телефонний дзвінок.

– Так, – відповів Артем.

– Вдалося? – навіть не привітавшись, запитав Віктор, його давній друг і бізнес-партнер.

– Я домовився. Ціну скинули наполовину.

– Невже погодились?

– У них не було виходу.

– Ти не перестаєш приємно дивувати мене.

Артем вдоволено усміхнувся.

– А що там Прохоренко?

– Сказав, що п’ять мільйонів – остаточна ціна. З меншими пропозиціями навіть не підходити.

– Його син збив на смерть чоловіка. Йому терміново потрібні гроші – на адвокатів і хабарі. Думаю, від трьох мільйонів доларів готівкою Прохоренко не відмовиться. Ти ж знаєш, нам потрібна ця земля. В центрі таких вигідних місць більше немає.

Так що прояви всі свої таланти, щоб вона стала нашою.

Закінчивши розмову, Артем на мить відволікся, щоб точніше налаштувати радіо­станцію. Підвівши погляд, він побачив, що машина стрімко наближається до дівчини, яка, невідомо звідки взявшись, стоїть посеред дороги і розмахує руками.
Артему здалося, що хтось увімкнув сповільнений режим. Він дуже довго тиснув на гальма, перш ніж автомобіль відчутно стишив хід. Аж накінець зупинився, ледве не впершись капотом дів­чині у живіт. Побачив навіть своє відображення в її зляканих очах.

На декілька секунд все мовби завмерло. Потім хвиля гніву викинула Артема з машини.

– Ви що робите?! Я вас ледь не збив!

– Не знаю… – дівчина перелякано зробила крок убік. – Моє авто зламалося.

Лише тоді Артем помітив на узбіччі червону «дев’ятку».

– І ви вирішили вкоротити собі віку?!

– Ні, – незнайомка, очевидно, почала усвідомлювати небезпеку, яка щойно їй загрожувала, тому вибухнула: – А ви на спідометр дивитесь?! Хіба можна їхати так швидко?

– Оце так! – не знаходячи більше слів, Артем вражено розвів руками і рушив до своєї автівки. Зупинило його обурене:

– Ви навіть не поцікавитесь, чи зі мною все гаразд, чи не потрібна мені допомога?!

– У мене немає ні часу, ні бажання вдавати з себе джентльмена. Тим більше перед вами.

– Допоможіть мені, не залишайте тут саму, – переконливо промовила дівчина.

– Що ви хочете? – спитав невдоволено.

– Підвезіть мене до міста.

Артем спостерігав, як незнайомка, раз по раз відкидаючи назад довге русяве волосся, що каскадом спадало на чорну куртку, діставала зі своєї машини дамську сумочку і ноутбук.
– Машину друг забере, – повідомила, опускаючись на переднє сидіння.

«Ніби мені не все одно», – подумав Артем. Їхали мовчки. З динаміків линула тиха музика. Пасажирка дивилася у вікно. Артем глянув на годинник і збільшив швидкість.

– Ви завжди так їздите? – здивувалась дівчина.

– А ви завжди намагаєтесь повчати?

Зиркнула на нього і хотіла щось відповісти, але в її сумці задзвонив телефон. Вона чомусь ніяк не могла його знайти, тому довелося викласти все, що було в сумочці. Серед суто жіночих дрібниць Артем помітив синю книжечку з золотим тисненням «Новий Заповіт». Коли дівчина врешті дістала мобілку, на екрані світилося «мама». Артем мимоволі почув, що пасажирку назвали Оксаною.

– Я вже їду… Є, – Оксана поклала руку на сумку для ноутбука. – Але не вся сума. Лише десять. Більше позичити не могли… Я знаю, що мало… Щось придумаємо. Тільки не плач. Ма… Чуєш?! – вона ще кілька секунд дивилася на згасаючий екран телефону.

В салоні запала напружена мовчанка. Раптом боковим зором Артем побачив, як здригаються Оксанині плечі. Зрозумів, що вона плаче, і повернув голову в бік дівчини. ЇЇ донедавна рішучий і впевнений вигляд зник, натомість обличчя виражало схвильованість та страждання. Артем подав дівчині пляшку води. Зробивши кілька ковтків та опанувавши свої емоції, Оксана склала в сумку свої речі. «Новий Заповіт» залишився в руках.

– Моїй сестрі потрібна пересадка нирки, – раптом, ні з того ні з сього, промовила дивна пасажирка. – Одна з німецьких клінік погодилась зробити операцію. Зараз у місті якраз перебуває професор звідти. Він готовий оперувати сестру тут. Донор уже є. Затримка лише за грошима – потрібно сімдесят тисяч євро. Ми назбирали тільки двадцять. А лікарі дають сестрі не більше двох тижнів, – Оксана важко зітхнула. – Вибачте, що я все це вам розповідаю... І за мій необачний вчинок на дорозі також простіть.

– Забудьте. Ми вже у місті. Куди вас підвезти?

...Авто зупинилося на стоянці біля лікарні.

– Дякую, – Оксана вже більш привітно глянула на Артема.

– Бажаю вашій сестрі швидкого одужання, – Артем завів двигун.

...Закинувши ноги на стіл, Артем задумливо дивився у вікно. З його офісу відкривався чудовий краєвид. Поміж верхівками дерев націлились у небо шпилі храмів, зліва згуртувалися висотки, а вдалині синів Дніпро. Та перед його очима стояла зов­сім інша картина. Біла палата, біле ліжко, на ньому блідий, як простирадло, Арсен. Поруч мама, згорьована, аж чорна... Несподіване знайомство на дорозі і Оксанин розпач сколихнули приспаний часом біль. Колись і він, як ця дівчина, метався по знайомих, шукаючи грошей на лікування брата. Не зумів. Не встиг…

Раптово вітер обсипав шибку дрібними краплями дощу. В кабінет із задоволеною посмішкою увірвався Віктор.

– Погодився! – сповістив, падаючи на стілець і кидаючи на стіл тоненьку папку. – Прохоренко готовий продати землю за три мільйони. Завтра о десятій – у нотаріуса.

Артем знехотя опустив ноги і розгорнув папку. Довго й тупо дивився, а потім перевів погляд на Віктора:

– Ти можеш зараз поїхати в банк і взяти з сейфу п‘ятдесят тисяч євро?

Віктор здивовано знизав плечима:

– Якщо треба, – звичайно.

...У лікарняному коридорі стілець був незручним, стійкий запах ліків і хвороб забивав памороки. Коли Оксана підійшла, він підвівся.

– Ви?! – здивувалася. Її голос тремтів.

– Я приніс решту грошей.

??? – в її заплаканих очах спалахнула радість і недовіра водночас.

Через декілька днів Артем зробив наступний візит до вже знайомої лікарні. Хвора спала. Оксана сиділа біля вік­на і читала маленьку книжку в синій обкладинці.

– Як? – прошепотів, вказуючи поглядом на сестру.

– Все добре. Завдяки Богу і вам. Тепер не знаємо, як віддячити. Якби не ви…

– Не варто...

Деякий час вони мовчали, слухаючи шум молодого листя за вікном.

– Можна спитати? – порушила тишу Оксана.

– Ви ж не відчепитесь. То питайте вже.

– Моя сестра вам ніхто. Чому ви оплатили її операцію?

Ховаючи смуток, Артем спробував віджартуватися:

– Хотів дізнатися номер вашого телефону.

Оксана усміхнулася. А після короткої паузи промовила:

– До речі, сьогодні ж Пасха. Христос воскрес!

– Воістину воскрес! – ніяковіючи, відповів чоловік.

Знову запала мовчанка. Артем узяв «Новий Заповіт» і розгорнув на закладинці. В очі впали виділені червоним слова: «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви».

 Роман СКАРЖИНСЬКИЙ, м.Гребінка, Полтавська обл.

Вгору