07.03.2017

ЗГАДУЮ З ЛЮБОВ`Ю...

ЗГАДУЮ З ЛЮБОВ`Ю...

Слово «мама» часто на наших устах. Бо мама для нас значить багато. Я ще більше це усвідомлюю з тих пір, як моєї матусі не стало. Відколи нема кому сидіти на лаві під хатою, не змигаючи з хвіртки, в яку ось-ось ми з сином ступимо. Нема кому виглядати у вікно, чекаючи нас узимку. Нема до кого телефонувати і довго чекати, коли матуся дошкутильгає до слухавки. Нема для кого вибирати на різдвяні свята теп­ленькі шкарпетки чи рукавички, про які вона щоразу казала: навіщо ти? Я ще ті не зносила. (А що ж їй купиш, якщо їй нічого не треба?) Зараз я розумію, які ми були для неї дорогі. Не потрібні їй були ні смачні гостинці, привезені нами, ні ті рукавиці, яких у неї ціла купа, ні порядки, які ми наводили кожного приїзду. Їй весь час хотілося нас бачити, з нами спілкуватися. Вона любила детально розповідати, як до неї приходила сусідка Оля і казала, що цього року зима буде ранньою та довгою і треба багато запасти дров, що Олин Славик уже навесні повернеться з армії додому (Олі буде поміч), а Ганю Маланчину на зиму забере син аж на Кіровоградщину. Оля знала всі сільські новини, бо була молодшою і частенько ходила в село (так називали центр) за хлібом чи іншими продуктами. Коли мама завершувала переповідати все, що чула від Олі, то з її уст лунало звичне запитання: а ви там як? Андрійко у школі справляється? А ти знову в цьому році набрала годин, щоб не спати ночами через ті зошити? Тоді я могла гніватися на свою маму, що вона мене жаліє. Побувши з нею півгодинки, спішила братися за роботу, якої завжди назбирувалося в хаті, на подвір’ї, на городі стільки, що ледве встигала зробити за вихідні. А мама все тупцювала біля мене, щоб більше поговорити, більше побути поруч. Чи я тоді думала, що колись мені так не вистачатиме того тупцювання, тих розповідей і розпитувань? Тоді хотілось лиш скоріше справитися з домашніми клопотами, усе встигнути. Вернись той час, я б уже, думаю, так не робила – більше б намагалася розмовляти, слухати її, обіймати...

І свою свекруху, якої також уже нема, згадую лише добрим словом. Дуже хорошою людиною була моя друга мама. Ніколи не проявляла до мене гніву, злос­ті чи чогось подібного, хоча, звісно, я, як і всі, не була бездоганною. Свекруха ні перед ким мене не судила, не робила зауважень, не втручалася у мої справи. Могла порадити щось, підказати, поділитися своїм життєвим досвідом, але ненав’язливо. Мене завжди дивувало, що по телефону з перших слів вона відчувала мій настрій, і якщо він був не такий, як треба, лагідно, щиро запитувала: що сталося? Хотілося все їй розповісти, довіритися. Пригадую наші теп­лі, задушевні розмови, які ми вели з нею, сидячи під нагрітою грубкою, коли я вже не жила у них, а приїжджала на вихідні (її сина тоді вже не було). Приємно було відчувати, що вона вболіває за мене, цікавиться мною, переймається моїми справами. І коли вже років через двадцять я вдруге вийшла заміж, то у Михайла після двох-трьох розмов з мамою Анютою мимоволі вирвалося «Мамо». Вона заплакала, і так до кінця її життя Михайло й називав її мамою, а вона сприймала його як сина. Не маю жодного неприємного спогаду про цю щиру жінку. Лише велику вдячність за її доб­ре серце, любов і муд­рість. Ту мудрість, якою вона ділилася не лише словами, а й своїм щоденним життям. І Богу дякую за те, що помістив мене у сім’ю, де Його принципами і заповідями керувалися природно, без спонуки і примусу.

Марія КАМБУЛЮК, Черкаська обл.

Вгору